Мєшковський Євген Васильович (13 лютого 1882 Полтавська губернія - 6 липня 1920 Чорний Острів)-походив з козацько-старшинського роду на Полтавщині. У Полтавській духовній семінарії вчився майже водночас із Симоном Петлюрою. Закінчив з відзнакою офіцерську школу в Петербурзі.

Мєшковський здобуває освіту в Миколаївської академії Генерального штабу, отримує звання штабс-капітана і першу офіцерську нагороду — орден св. Станіслава III ступеня. Коли в серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, Мєшковський подав рапорт, щоб його взяли на фронт в Україну. В листопаді 1914 р. його відрядили в піхотну дивізію армії генерала Брусилова. 

Під час перебування подружжя Мєшковських у Києві Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом від 22 січня 1918 року проголосила незалежність України і розгорнула розбудову української армії. Полковник Мєшковський з березня 1918 року працює в українському Генеральному штабі в Києві. Залишився він там і після гетьманського перевороту. Дружина працювала у військовій лікарні. Під час антигетьманського повстання полковника Мєшковського та генерала Омеляновича-Павленка арештували повстанці. На прохання військового міністра Західно-Української Республіки полковника Дмитра Вітовського, головний отаман Симон Петлюра відряджає 40-річного генерала Омеляновича-Павленка в Галичину, де його призначають командувачем армії ЗУНР. Євгена Мєшковського — на посаду начальника штабу цієї ж армії. Під безпосереднім керівництвом нового командування у грудні-січні проведено корінну реорганізацію війська, створено, по суті, нову Українську галицьку армію з чіткою структурою.

У лютому 1919 р. Мєшковського призначили начальником штабу східного фронту. Разом iз ним у штабних вагонах або санітарних поїздах переїздила його вірна дружина Єлисавета. На початку грудня 1919 р. Мєшковський захворів на тиф, і його разом з іншими тяжкохворими вивезли в Рівне, зайняте поляками, з якими Петлюра уклав військовий союз. Разом із ним у цій лікарні лікувалися від тифу і Василь Тютюнник та полковник Андрій Мельник.

У лютому 1920 р. Петлюра викликав Мєшковського до Варшави і, після відповідного інструктажу, відрядив його до Кременця, щоб він сформував генеральний штаб нової Української армії УНР, яка спільно з польськими військами мала виступити проти більшовиків. Мєшковський отримав ранг першого генерал-квартирмейстера Головного штабу.

На початку липня 1920 р. головний отаман Симон Петлюра та Генеральний штаб армії УНР розташувались у Проскурові. 5 липня кіннота Будьонного прорвала фронт, і виникла загроза оточення Проскурова. Полковник Мєшковський наказав евакуювати штаб армії. Як згадував генерал Микола Капустянський, в першу чергу — потяг головного отамана, якому пощастило проскочити через найбільш загрозливий Чорний Острів. Сам полковник залишив місто в останньому ешелоні. Уранці 6 липня зав'язався запеклий бій. Пізніше у своїх спогадах пані Єлисавета писала: «Залишивши при потязі підполковника Чаганівського, полковник Мєшковський із гвинтівкою в руках на чолі своєї лави став наступати на головні ворожі сили. Сильним вогнем із гвинтівок примусив більшовицьку кінноту відступити, переслідував їх, аж поки не впав, поранений у стегно і руку».

Полковника доставили до лікарні в Тернополі аж через три дні. Консиліум хірургів вирішує негайно ампутувати ногу, однак це не врятувало полковника від смерті. Симон Петлюра присвоїв йому посмертно звання генерал-хорунжого.

Поховали Мєшковського на тернопільському Микулинецькому цвинтарі.