Мико́ла Олекса́ндрович Капустя́нський (Псевдо: Віктор Низовий-Чумак; *30 березня 1881 (за іншими відомостями, 1 лютого 1879), Народився в родині священика, село Сумаки Єкатеринославської губернії, нині Томаківського району Дніпропетровської області — †19 січня 1969, Мюнхен, Німеччина) — український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, один з керівників Організації українських націоналістів.

Закінчив Єкатеринославську духовну семінарію (1899), Одеське піхотне юнкерське училище (1904). До армії був покликаний після закінчення Духовної Семінарії у Катеринославі. В армії М. Капустянський виявив великі здібності і відвагу, бо в 1904 р. вже в ранзі підпоручника зголосився добровільно до участи в російсько-японській війні. Після розгрому царської армії під Чушімою (березень-серпень 1905 р.) Капустянський вийшов здоровий з операції, вернув до 105 Оренбурського піх. полку у Вільні та в травні 1908 р. був прийнятий до Імператорської Миколаївської Воєнної Академії в Петербурзі. В 1912 р. він закінчив цю академію.

Учасник російсько-японської війни 1904—1905 і Першої світової війни. З 1914 — старший ад'ютант штабу 5-й стрілецької бригади. З 1915 — і. д. штаб-офіцера для доручень при штабі 3-го армійського корпуса. З 1916 — підполковник, начальник штабу 173-й піхотної дивізії. З 1917 — полковник. Був нагороджений Георгіївською зброєю.

Улітку 1917 — один з ініціаторів формування українських військових частин. Із серпня 1917 начальник штабу 1-й Української піхотної дивізії.

 Наприкінці 1917 генеральний секретар Центральної ради з військових питань Симон Петлюра призначив його начальником штабу 11-й армії. Із січня 1918 — начальник штабу Північно-Західного фронту у Бердичеві, утвореного для боротьби з більшовиками. 3 січня 1918 року був запрошений комісаром Центральної Ради на Південно-Західному фронті Аполлоном Певним до Бердичева - очолити штаб фронту. З березня 1918 служив у Генеральному штабі української армії, був членом Військово-ученого комітету при Генштабі.

12 жовтня 1918 року Капустянського було підвищено до рангу полковника, а на початку листопада - переведено до Києва начальником канцелярії Військово-наукового комітету Головного управління Генерального штабу.

Підтримав Директорію Української народної республіки (УНР), створену супротивниками гетьмана Павла Скоропадського. У 1919 — начальник оперативного відділу і заступник першого генерал-квартирмейстера штабу армії УНР. З 1920 — генерал-квартирмейстер штабу Діючої армії УНР, генерал-хорунжий.

Після поразки національних визвольних змагань Капустянський разом зі штабом армії виїхав до Польщі. Тут він закінчив військово-стратегічне дослідження "Похід українських військ на Київ-Одесу", де піддав суворій критиці політику Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, лідерів Західно-Української Народної Республіки, що призвело до розриву з багатьма колишніми друзями. Через кілька років Микола Капустянський став членом Української Військової Організації, очолюваної полковником Євгеном Коновальцем. 

 У 1930-х рр. ген. Капустянський керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціґа. У 1932—1938 голова Українського народних (потім — національного) союзу. Видавав у Франції журнал «Військові Знання».

У 1935-1936 рр. перебував у США і Канаді в організаційній місії ОУН. У 1939 учасник 2-го Великих зборів Організації українських націоналістів у Римі, належав до числа прихильників Андрія Мельника, що конкурував зі Степаном Бандерою. З 1940, після розколу в ОУН, один з лідерів ОУН(м).

Після початку Другої світової війни слідом за наступаючими німецькими військами прибув до України. Учасник і військовий керівник Похідних Груп 1941-1943 рр. У 1941 — заступник голови Української національної ради в Києві, брав участь в установчих сборах. Заснував Українське військове суспільство імені П. Полуботка, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби. Жив у Львові, з 1945 — у Мюнхені.

Продовжував активно брати участь у діяльності української націоналістичної еміграції в якості одного з найближчих сподвижників А. Мельника. З 1948 — військовий міністр «уряду УНР у вигнанні», член Вищої військової ради, йому було надано військове звання генерал-поручика, потім — генерал-полковника. Учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих збор ОУН(м), з 1964 — глава сенату Українського націоналістичного Руху. У 1951 заснував Військово-наукове товариство.

Помер і похований у Мюнхені,Німеччина, на цвинтарі Вальдфрідріхгоф.

22 січня 2010р. перепохований на Личаківське кладовище, Львів.

Фото поховання в Мюнхені: