 Народився Яків Григорович Гандзюк 21 березня 1873 року в селі Багринівці Подільської губернії (нині — Літинського району Вінницької області) в сім’ї відставного царського бомбардира, згодом заможного селянина Григорія Гандзюка.
Закінчив 5 класів Вінницького реального училища, Одеське піхотне юнкерське училище по 2 розряду (із званням підпоручника, 1896) й окружні штабс-капітанські курси.
У службу вступив рядовим в 47-й піхотний Український полк (5 листопада 1891 р.).
Російсько-японську війну 1904—1905 рр. закінчив штабс-капітаном, з трьома орденами (Св. Анни IV і III ступеня, Св. Георгія) та медаллю «За хоробрість».
Під час Першої світової війни командував 104-ю піхотною (пізніше стала Першою Українською) дивізією у складі 34-го армійського (згодом 1-го Українського) корпусу під командою генерала П.Скоропадського. Після виходу останнього у відставку в грудні 1917 зайняв посаду командира 1-го Українського корпусу.
За час Першої світової війни був 9 разів поранений, після серйозної контузії повернувся до лав війська.
Наприкінці січня 1918 разом з начальником штабу корпуса генералом Я.Сафоновим прибув у Київ для наради в Генеральному Секретаріаті УНР. 25 січня 1918 року захоплений у полон і після відмови перейти на бік більшовиків розстріляний (на тілі знайдено 12 багнетних ран). Зі спогадів очевидця:"...Бранців привезли безпосередньо до резиденції «главковерха» Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам та полковнику перейти на бік більшовиків, але всі троє рішуче відмовились. «Ви помилилися, бо ми українці, — сказав генерал Гандзюк. — І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами».
Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Матроси забрали в генералів особисті речі й доставили до будівлі колишнього Олексіївського військового інженерного училища (нині військовий ліцей імені І.Богуна) на Печерську — одного з численних місць більшовицьких розстрілів. Після команди вийти з вагона генерал Гандзюк звернувся до своїх товаришів: «Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання усім нам — помремо героями!». Генерал попрощався з кожним, розцілувався: «Як командувач українського корпусу, виходжу на розстріл першим!»
Муравйовці повели полонених на схил до конов’язу поблизу стін училища. Помітивши, що генерал Сафонов, багатодітний батько, занепав духом, Яків Григорович підтримав соратника: «Не раз ми з тобою дивились смерті у вічі, помремо ж мужньо, як і належить воїнам!».
«І стали вони на розстріл поруч так спокійно, ніби приймали парад від своїх козаків», — згадує колишній начальник штабу 1–ї дивізії 1–го Українського корпусу генерал Микола Капустянський, який добре знав обох генералів. Пан Гаєвський згадує, що матроси наказали стати до них спиною, що обурило генерала Гандзюка: «Що? Совість не дозволяє вам дивитися нам в очі!».
Це були його останні слова. Після залпу всі троє впали, але легко поранений полковник Гаєвський, скориставшись ранніми сутінками, кинувся бігти до яру. Яків Гандзюк помер не одразу — пізніше на його тілі нарахували дванадцять (!) багнетних поранень — помираючого генерала матроси добивали по–звірячому..."
Після відбиття Києва у Муравйова, влітку 1918 р., тіло генерала знайшли в спільній могилі на однім із кладовищ та перепоховали з військовими почестями на цвинтарі Видубицького монастиря м. Києва.
Могила знищена в 1950-ті роки, відновлена в 1990-ті у вигляді пам'ятника з зображенням схрещених шабель і написом: «Нет больше той любови, как если кто положит душу свою за своих друзей».
| 
