Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (8 грудня 1878, Тифліс, Грузія — 29 травня 1952, Париж) — визначний український діяч, генерал-полковник Армії УНР, український воєначальник, до 1917 року генерал-майор російської армії, за доби УНР — генерал армії УНР, головнокомандувач УГА. Командував операціями 1-го зимового походу (1920 року).

Народився у Тифліській губернії. Батько — Володимир Омелянович Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника Задунайського козацтва, яке в 1829 р. повернулося з Туреччини до Російської Імперії. Мати Олександра походила із роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

Закінчив Омський кадетський корпус, Павлівське військове училище.

Під час російсько-японської війни 1904—1905 рр. поручик Михайло Павленко пішов на фронт добровольцем. Служив у розвідувальному підрозділі, брав участь в боях під Мукденом, Цзаарну, Баотайцзи. Дістав контузію й був змушений повернутися до Варшави, де служив у  лейб-гвардійському Волинському полку.

 У 1910 році Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального штабу.

Початок Першої світової війни капітан Михайло Омелянович-Павленко зустрів у якості командира роти Лейб-гвадії Волинського полку, на чолі якої він і виступив 27 липня 1914 р. на фронт.  Бився Михайло Володимирович відмінно: за бій на переправі у Гурі Кальварії командир першого батальйону волинців отримав орден Святого Володимира III ступеня, а в листопаді 1914 р., піднявши своїх солдатів у штикову атаку в районі Лодзь — Торуні, Омелянович-Павленко «заробив» поранення і офіцерський орден Святого Георгія IV ступеня. Поранення в плече, яке отримав Омелянович-Павленко 1 листопада у цьому бою виявилося важким (проблеми з рукою далися взнаки на все життя).Перехворівши тифом, полковник Омелянович-Павленко перейшов на військово-педагогічну роботу,спочатку у Петрограді, а з листопада 1916 р. — начальником 2-ої Одеської школи прапорщиків.

У червні 1917 року М. Омелянович-Павленко ще ненадовго був відряджений на фронт, але восени він — начальник військової залоги Катеринослава. Тут він став одним із організаторів Вільного козацтва — добровільної національної мілітарної організації, а також так званого Катеринославського гайдамацького куреня — частини, сформованої з військовослужбовців-українців російської армії. Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко прибув до Києва — в розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. Там він одержав призначення на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А незабаром обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту російської армії.

У час Гетьманату Павла Скоропадського був підвищений до звання генерал-хорунжого (відповідало званню генерал-майора колишньої російської армії) і призначений у Полтаву на посаду начальника 11-ої пішої дивізії.Щоправда, дивізією це з'єднання звалось умовно, радше то було ядро, з якого мала розгорнутися власне дивізія, бо замість 10 тис. вояків генералові підпорядковувалося трохи більше 200 старшин та підстаршин. Однак згодом внаслідок інтриг, звичних для оточення П. Скоропадського, Омеляновича-Павленка усунули від керівництва дивізією, й він зайнявся формуванням Вільного козацтва на Катеринославщині.

Коли наприкінці 1918 року вибухнуло антигетьманське повстання, Михайло Володимирович, не бажаючи брати участі в протистоянні між П. Скоропадським та Директорією, виїхав до Західно-Української Народної республіки (ЗУНР) і 10 грудня 1918 року очолив Галицьку армію.

На службі ЗУНР Михайло Володимирович перебував до 7 червня 1919 року, коли Галицька армія, потерпаючи в протистоянні з польськими частинами від нестачі озброєння й медикаментів, відійшла до Збруча — на кордон зі Східною Україною. Генерал повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР.

8 вересня 1919 року він став командувачем Запорізької групи — одного з найкращих з'єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з білогвардійцями.

Восени 1919 р. призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня — командувачем Армії УНР.

Зимовий похід (як згодом його стали називати в історичних документах) почався 6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт та вирушили до столиці. Діставшись до Київщини, Армія УНР змогла відпочити, одягнутись і позбутися наслідків епідемії — вояки були готові до подальшої боротьби. З лютого 1920 року почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців.. Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за шість місяців Зимового походу пройшла 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію радянських військ і з'єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала, Головний отаман С.Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер не лише частини партизанського рейду, а й новостворені українські війська.  Деякий час боротьба з червоними йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і в травні 1920 року пройти урочистим парадом по Хрещатику. Рятуючи ситуацію, радянське командування перекинуло в Україну 1-шу Кінну армію Будьонного, під навалою якої українські й польські війська відступили аж до Замостя.Польща була знекровлена й у жовтні 1920 року уклала з Радянською Росією перемир’я. Армія УНР фактично залишилася наодинці проти всіх радянських військ. Термін перемир'я збіг у ніч проти 11 листопада — й одразу по тому почалася гарматна канонада й наступ радянських військ. Одинадцять днів точилася запекла боротьба Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з більшовиками. Але, зважаючи на значну перевагу ворога в силах, українські війська 21 листопада 1920 року відступили на польську територію. Армію УНР інтернували на польській території та роззброїли.

Тут, в еміграції, генерал написав кілька книжок спогадів та військово-теоретичних посібників. Омелянович-Павленко — автор праць «Українсько-польська війна 1918—1919 рр.» (1929), «Зимовий похід» (1934) і спогадів «На Україні» (1930, 1935). Він мав добрі взаємини з усіма українськими емігрантськими військово-політичними організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміграцією УНР і керівниками УВО-ОУН (Української військової організації та Організації українських націоналістів).

29 червня 1941 року М.Омелянович-Павленко взяв участь у з'їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду (фактично — генеральний штаб), а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал і очолив. Ця рада ввійшла у зв'язок із керівництвом нацистської Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. На щастя, українські емігранти досить швидко розібралися, з ким мають справу, та й самі німці відмовилися від «українського проекту». Згодом, коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні з'єднання не брав: він чітко вирішив стояти осторонь від співробітництва з нацистами.
З 1942 по 1944 рр. М.Омелянович-Павленко очолював Українське Вільне Козацтво.

Коли радянські війська вступили на територію Східної Європи, генерал виїхав із Чехословаччини до Західної Німеччини. Тут, в умовах загальної руїни, він почав збирати навколо себе всіх ветеранів і симпатиків УНР. 16 листопада 1945 р. стараннями М.Омеляновича-Павленка та його товаришів створено Спілку українських вояків (СУВ) — ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза радянською окупацією. Фактично аж до кінця 1970-х років спілка була найвпливовішою українською організацією еміграції.

У 1945 р. Михайло Володимирович переїхав до м. Берліна, посів пост міністра військових справ Уряду УНР в екзилі.
У 1950 році - переїздить до Франції — через досі не з'ясовані політичні обставини.
29 травня 1952 року у Парижі генерал Михайло Володимирович Омелянович-Павленко пішов із життя.Похований на кладовищі Пер-Лаше,сектор 88, Париж,Франція.