Вівторок, 26.09.2017, 00:27
Вітаю Вас Гість | RSS

Каталог статей

Головна » Статті » 1914-1936 » Армії Української Народної Республіки і Української Держави

Дяченко Петро

Петро́ Гаври́лович Дяче́нко (30 січня 1895, с. Березова Лука — 23 квітня 1965, м. Філадельфія, США) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, командир легендарного полку Чорних запорожців у складі Армії УНР.

Народився в с.Березова Лука (нині Гадяцького р-ну Полтавської обл.).

Закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в Оренбурзі. Учасник Першої світової війни. Після закінчення військової школи, в 1917 році вступив до Армії УНР. 1918 р. — учасник визволення Полтави та Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Сотник (із 23.11.1918) та курінний (із 17.1.1919) Окремого партизанського куреня отамана Петра Болбочана.

27 червня 1919 р. Головний отаман наказав перейменувати курінь імені Петра Болбочана на полк, але вже без імені опального полковника. Так Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького республіканського полку Запорозького корпусу, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців.

Петро Дяченко взяв участь у Першому зимовому поході. Полк під його командуванням пройшов сотні кілометрів тилами Червоної Армії, нанісши ворогу значних втрат.

 23 червня 1920 року Дяченка підвищили до звання полковника Армії УНР.В бою під Бурштином був поранений.

 У 1921—1924 рр. — в таборах для інтернованих. В Польщі у нього народилися два сини. Юрій прийшов у світ 11 липня 1923 року, Олесь – 27 грудня 1928 року. В цей рік, 20 липня, Петро Дяченко, щоб не втратити військових кваліфікацій і заробити на утримання родини, пішов до Війська польського.

 Ось його посади у цій армії: т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кінець 1928 р.), командир лінійного ескадрону (друга половина 1931 р.) 1-го Шволезького полку імені Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шволежерів кавалерійської бригади "Сувалки” (1 листопада 1934 – 30 вересня 1939). За час служби Петро Дяченко закінчив Вищу військову школу (21 жовтня 1932 – 1 листопада 1934).

Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському прикордонні в м. Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська польського Петро Дяченко обороняв Польщу від совєтських військ у вересні 1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований.

Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом. Невдовзі німці звільнили його, – як і багатьох інших українських старшин. І Дяченко одразу зголошується до військового міністра уряду УНР Володимира Сальського.

25 червня 1941 року у Кракові було створено Українську генеральну раду комбатантів, до якої увійшли переважно вищі старшини Армії УНР. Очолив Раду Михайло Омелянович-Павленко, його заступниками стали Всеволод Петрів та Альфред Кравс. Петро Дяченко став членом її воєнно-наукової та воєнно-історичної ради, а 5 липня (серпня?) 1941 року очолив штаб Української повстанської армії "Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця.

Та невдовзі несподівано залишив посаду. Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-Північ Роман Петренко стверджував, що полковник Дяченко пояснив йому причини своєї відставки.« Це ніяке не військо, – і він (Тарас Бульба-Боровець) не має права називати себе отаманом-командиром. Бульба думав, що я буду йому вишколювати це "військо”, а багато з них бачило рушницю перший раз. Щоб навчити їх військового діла, вести до бою – на це треба багато часу і не одної людини, а він думав, що це можна зробити за місяць. Притому не було достатньої зброї, амуніції, не було навіть що їсти. Отже, я йому сказав, що мені тут немає що робити, і попросив його відправити мене до м. Рівного. »


У подальшому Петро Дяченко співпрацював з ОУН – як із мельниківцями, так і з бандерівцями, а також із німцями, зокрема з їхньою Службою безпеки. Використовуючи службове становище, постачав українських повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами, розміщував поранених повстанців у німецьких шпиталях.

Від березня 1944 року Петро Дяченко ("Квітка”) бере участь в організації Українського легіону самооборони на Холмщині (в німецьких документах він називався 31-й батальйон СД). У червні того ж року Дяченко стає заступником командира Українського легіону самооборони, шефом його штабу, а в серпні очолює легіон. Частина нараховувала до 570 вояків, із них 16 старшин і 20 підстаршин.

Дослідник Роман Коваль вважає, що на чолі двох сотень УЛС Петро Дяченко брав участь у придушенні польського повстання у Варшаві та боях проти польських партизанів – АК і Батальйонів хлопських.

30 січня 1945 р. полковнику Петрові Дяченку виповнилося 50 років. У лютому він стає командиром 3-го пішого полку Українського визвольного війська у складі Вермахту. Наприкінці лютого 1945 р. з дозволу та за сприяння німців він взявся формувати Окрему українську протитанкову бригаду "Вільна Україна”. Її основу склали старшини Армії УНР, колишні бійці Червоної армії та українці з допоміжних протиповітряних і протипожежних частин Берліна. Петро Дяченко особисто укомплектував командний склад.

28 березня 1945 р. вояки бригади присягли на вірність Україні. В присязі були такі слова:« Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну. »


У квітні 1945 р. німецьке командування включило бригаду "Вільна Україна” до складу танкового корпусу "Герман Герінг” групи армій "Центр”. Довелося Петрові Дяченку на чолі бригади брати участь у боях під Бауценом (район Дрездена) – проти частин 1-го Білоруського фронту та 1-ї армії Війська польського. Невдовзі бригаду Дяченка кинули на здобуття Ґерліц-Лобау. Загальне командування здійснював штандартенфюрер СС Отто Скорцені.

Наприкінці війни Петра Дяченка призначили командиром 2-ї Української дивізії УНА (загальна кількість її вояків сягнула семи тисяч). 7 травня 1945 року в районі міста Тетчен, коло мосту на Ельбі командувач УНА Павло Шандрук підвищив Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого. А вже наступного дня бригада Дяченка потрапила в оточення. Її воякам довелося пройти понад 200 км територіями, на яких вже оперувала Червона армія. Менше третини вояків бригади "Вільна Україна” потрапило в американську зону, інші загинули або їх полонили червоноармійці.

А бойовий шлях Петра Дяченка закінчився у травні 1945 року. Щоб не потрапити до рук тих, проти кого боровся, захищаючи Українську Народну Республіку, він змушений був здатися американцям.

Після війни якийсь час Петро Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні. Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії.

1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР надав Дяченкові звання генерала-хорунжого, зазначивши в наказі вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року. Останнє звання Петра Дяченка – генерал-поручник Армії УНР.

Помер 22 квітня 1965 року. Похований на цвинтарі в Саут-Баунд-Брук,США. 

Автор бюсту на могильному пам"ятнику- бойовий побратим генерала В.Сім"янців.


Категорія: Армії Української Народної Республіки і Української Держави | Додав: andriy (26.12.2010)
Переглядів: 860 | Теги: Дяченко, США, Саут-Баунд-Брук | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Статистика